Європейська нормальність

 9.11.26

   Огида, гірка іронія і (чомусь) почуття зрадженості, — такою була перша підсвідома реакція після прочитання статті в мережі щодо "миролюбної" політики Швеції (еліти і більшої частини "свідомого" населення) щодо Третього рейху. 

   Але потім заспокоївся, — бо, по-перше, давно знав за сутність "гнилої Європи" у загальних рисах і для більшості її країн це не щось бридке, а історична нормальність виживання. По-друге, — це цінний матеріал для роздумів і розуміння порядку речей у жорстокому реальному (а не ідеалістичному) світі: як було, як є і як буде. Тому вирішив перепостити допис у себе для більш глибшого ознайомлення і ще для однієї людини (а може й ще когось, кому цікаво), щоб менше відповідати на питання "а чому вони такі?" щодо "Західного "демократичного" світу. Вони всі такі: були, є і будуть. Допоки якась глобальна катастрофа не змінить порядок речей.

   Ну і питання залишається відкритим: чи не є така позиція шведських еліт найбільш розумною і відповідальною щодо національни інтересів?

   От питання, на яке у мене далебі немає однозначної відповіді.

(Багато букофф)

Пише Павел Космачевський

   У німецьких Focke-Wulf крутилися тисячі шведських підшипників. Абсолютно нейтрально. Оскільки залізо не має політичних переконань. Як і великий бізнес, зрештою. Поки решта Європи з ентузіазмом перетворювала свої міста на купи битої цегли, Королівство Швеція винайшло унікальну формулу збереження суверенітету: висока мораль для газетних передових і десять мільйонів тонн високоякісної залізної руди щороку для Третього Рейху.

   Це економічне братерство стояло на прадавніх надрах Кіруни та Елліваре. Шведська залізна руда мала 60-відсотковий вміст чистого металу (порівняно з ницими 30 відсотками німецької сировини), що робило її абсолютно незамінною для домн Рурського басейну. Без скандинавського магнетиту доменні печі Круппа, Тіссена та Фліка просто заціпило б у судомах дефіциту. Коли восени 1939 року британці спробували делікатно натякнути Стокгольму, що продаж стратегічної сировини агресору шкодить загальноєвропейському здоров'ю, шведські дипломати з непохитною академічною ретельністю роз'яснили, що припинення постачання позбавить Стокгольм німецького вугілля та коксу. Без німецького вугілля шведські громадяни змушені були б замерзнути у своїх затишних вітальнях, що було б абсолютно недопустимим порушенням прав людини та кричущою негуманністю. У результаті дипломатичних танців у січні 1940 року уряд Пер Альбіна Ханссона підписав торговельну угоду з Берліном, яка гарантувала збереження довоєнних обсягів постачання руди в обмін на 4–5 мільйонів тонн німецького вугілля, а Лондон отримав письмові запевнення у глибокій шведській симпатії.

   У теплі місяці руда спокійно відвантажувалася через балтійський порт Лулео, а взимку, коли Ботнічна затока покривалася товстою кригою, потяги прямували до незамерзаючого норвезького порту Нарвік. Коли у квітні 1940 року Вермахт розпочав операцію Weserübung і захопив Данію та Норвегію, німецький генерал Вільгельм Кейтель раптово усвідомив, що воювати в норвезьких горах значно зручніше, якщо постачання здійснюється через шведську залізницю. Стокгольм спочатку трохи повагався (для дотримання дипломатичного етикету, ймовірно), проте вже в червні 1940 року, одразу після капітуляції норвезької армії та падіння Парижа, підписав угоду про так званий «транзит відпускників» (Permissentrafik). Згідно з цією угодою, німецькі солдати їздили у відпустку та назад пасажирськими вагонами шведської залізниці. Вони мали бути беззбройними, тому шведські кондуктори сором'язливо заплющували очі на те, що у сусідніх товарних вагонах їхали кулемети, артилерія та боєприпаси «відпускників». Між червнем 1940 року та серпнем 1943 року шведські залізничники перевезли понад 2,1 мільйона німецьких військовослужбовців та понад 700 тисяч тонн військових вантажів між Німеччиною та окупованою Норвегією. Для комфорту туристів-відпускників існував навіть спеціальний маршрут між Тронгеймом та Нарвіком через шведську територію, щоб німецькі солдати не мусили переміщатися морем та не страждали від морської хвороби та британських підводних човнів. Поки норвезький опір благав про допомогу, шведські залізничні каси справно отримували валюту від Рейхсбанку.

   Німецький генералітет був настільки приємно вражений гостинністю Стокгольма, що в червні 1941 року, готуючи операцію «Барбаросса», подав ще одну скромну заявку. Уряд Німеччини попросив пропустити через територію нейтральної Швеції повністю озброєну 163-тю піхотну дивізію Вермахту під командуванням генерала Ервіна Енгельбрехта — прямо з Норвегії на фінський фронт для війни проти Радянського Союзу. У шведському кабінеті міністрів спалахнула запекла криза, відома як «Криза середини літа». Прем'єр-міністр Ханссон повідомив урядовцям, що 83-річний король Густав V погрожує відреченням від престолу, якщо дивізію Енгельбрехта не пропустять, бо це зашкодить «спільній боротьбі проти більшовизму». Дивізію пропустили за три дні у червні 1941 року, використавши 105 залізничних потягів. Громадяни спостерігали з перонів за ешелонами з німецькими солдатами, запевняючи себе, що це лише «поодинокий виключний випадок», який аж ніяк не порушує священного нейтралітету.

   Щоб не заважати гармонії між шведським та німецьким бізнесом, Державна інформаційна рада Швеції (SIS) запровадила сувору цензуру. Видання, які дозволяли собі критикувати нацистський режим, невблаганно конфісковувалися. Німецьке посольство 25 разів за липень 1940 року подавало офіційні протести проти шведських ЗМІ, і шведська поліція справно вилучала «недружні» тиражі. 

   Водночас у жовтні 1941 року на стадіоні в Стокгольмі відбувся футбольний матч між збірними Швеції та Німеччини, де німецька команда віддавала нацистський салют перед королівською ложею. Правда, шведи неввічливо виграли з рахунком 4:2, зробивши цим внесок у боротьбу з нацизмом.

   Паралельно з залізничним транзитом розквітав концерн SKF (Svenska Kullagerfabriken) у Гетеборзі, підпорядкований могутній банківській династії Валленбергів через Stockholms Enskilda Bank. Брати Якоб та Маркус Валленберги розділили між собою трудові обов'язки з заздрості вартою родинною дипломатичністю: англофіл Маркус вів переговори з Лондоном та Вашингтоном, а германофіл Якоб курсував між Стокгольмом та Берліном, де вечорами пив коньяк із заступником міністра закордонних справ Карлом Шнурре, радником Гельмутом Вольтатом та високопосадовцями Рейхсбанку. Концерн SKF контролював 80 відсотків європейського ринку підшипників. Близько 60 відсотків виробництва SKF спрямовувалося безпосередньо на потреби німецького військово-промислового комплексу. На заводі SKF у німецькому Швайнфурті потужності були завантажені на 93 відсотки, тоді як філія SKF у Філадельфії видавала для американської авіаційної промисловості лише 38 відсотків від потенційно можливої продукції. Звісно, це не було жодним саботажем — лише об'єктивні складнощі.

   Американською філією SKF у Філадельфії керував Вільям Батт, який одночасно обіймав посаду віце-голови Ради з військового виробництва США. Разом із віце-президентом компанії Гюго фон Розеном — двоюрідним племінником Германа Герінга — Батт успішно постачав підшипники через Панаму німецьким клієнтам у Латинській Америці, відправляючи конфіденційні креслення та звіти до Стокгольма в дипломатичних валізах шведського посольства. Коли американські авіаційні заводи Curtiss-Wright та Pratt & Whitney протягом 15 місяців після нападу на Перл-Гарбор просили про постачання підшипників, їм повідомляли про «неподолані технічні дефіцити», через що сотні американських літаків залишалися на землі. Водночас понад 600 тисяч підшипників щороку йшли латиноамериканським філіям нацистських концернів Siemens, Asea та Electrolux через німецький Banco Aleman Transatlantico.

   Військово-морські сили Швеції також робили свій посильний внесок у європейську стабільність. У червні 1941 року шведський флот замінував власні територіальні води в районі острова Еланд, завершивши створення мінного бар'єру Крігсмаріне проти радянського Балтійського флоту. Крім того, шведські міноносці регулярно конвоювали німецькі транспортні судна з рудою у шведських шхерах, захищаючи їх від британських та радянських підводних човнів, а шведські майстерні ремонтували пошкоджені німецькі військові автомобілі та залізничні цистерни. За 1941 рік шведський флот ескортував 70 німецьких військових транспортів. Особливо гуманный виявом була таємна програма шведського Червоного Хреста під орудою принца Карла: між 1941 та 1943 роками спеціальний шведський санітарний поїзд перевіз понад 60 тисяч важкопоранених німецьких солдатів із фінського фронту до Осло, фінансуючись з бюджету Вермахту.

   Шведська розвідка у той самий час продемонструвала вражаючі досягнення. У травні 1940 року професор математики Уппсальського університету Арне Берлінг усього за дві доби розшифрував код німецької шифрувальної машини Siemens Geheimschreiber, яка використовувала телеграфні лінії, прокладені німцями через шведську територію. Завдяки цьому геніальному прориву шведський уряд перехопив і прочитав понад 300 тисяч секретних німецьких військових шифрограм між Берліном, Осло та Гельсінкі. Отримані дані дозволяли Стокгольму точно знати, коли саме Гітлер збирається висунути черговий ультиматум, що дозволяло шведським дипломатам готувати потрібні поступки ще до того, як німецький посол встигав піднятися сходами МЗС.

Фінансовий геній братів Валленбергів не обмежувався підшипниками. Через Stockholms Enskilda Bank вони організували грандіозну систему приховування німецьких закордонних активів від конфіскації союзниками. Банк Валленбергів за величезні комісійні фіктивно викуповував акції німецьких гігантів на кшталт American Bosch Company та I.G. Farben у США та Латинській Америці, зберігаючи реальне право власності за нацистськими концернами до кращих часів. Коли у травні 1944 року американський президент BIS Томас Маккітрік засідав у Базелі з представниками Рейхсбанку Емілем Пулем та Куртом фон Шредером, обговорюючи відмивання 378 мільйонів доларів у награбованому нацистському золоті (включаючи золоті коронки та обручки з концтаборів), шведські банки виступали надійними посередниками у конвертації цього золота на тверді швейцарські франки.

   Союзники час від часу намагалися втрутитися в це нейтральне свято торгівлі. У квітня 1940 року шведська таємна поліція (AS) заарештувала в Окселесунді британського агента Альфреда Рікмана, який планував підірвати портові крани для завантаження руди. Стокгольм влаштував гучний судовий процес, щоб заспокоїти Берлін. А коли у березні 1942 року десять норвезьких суден, зафрахтованих Британією в порту Гетеборга з вантажем підшипників, спробували прорвати німецьку блокаду (операція Performance), шведська юстиція місяцями затримувала їх у судах за позовами окупаційної адміністрації Осло. Двом суднам вдалося прорватися, шість були затоплені екіпажами, а два судна — «Lionel» та «Dicto» — стали предметом торгу за нафтові квоти між Лондоном, Вашингтоном та Стокгольмом.

   Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли перелом у війні під Сталінградом та Ель-Аламейном став очевидним навіть для найбільш переконаних стокгольмських оптимістів. У серпні 1943 року під тиском англо-американських санкцій та загрози припинення постачання нафти Стокгольм нарешті скасував «транзит відпускників» для Вермахту. Проте торгівля рудою та підшипниками тривала далі. Коли 14 жовтня 1943 року американська авіація зазнала катастрофічних втрат, втративши 60 бомбардувальників B-17 під час нальоту на заводи підшипників у Швайнфурті, виявилося, що німці були кимось завчасно попереджені, а нестачу виробництва негайно перекрив шведський експорт.

   Лише у червні 1944 року, за два дні після висадки союзників у Нормандії, концерн SKF під загрозою внесення до чорних списків у США погодився скоротити експорт підшипників до Німеччини на 60 відсотків, а остаточно припинив його лише 12 жовтня 1944 року. Торгівля залізною рудою припинилася повністю тільки в листопаді 1944 року, а морські порти Швеції були закриті для німецьких суден у вересні, коли стало зрозуміло, що німецька авіація вже фізично не здатна бомбардувати Стокгольм. За весь час війни Швеція поставила Третьому Рейху понад 58 мільйонів тонн залізної руди, забезпечивши матеріальну основу для виготовлення кожної п'ятої німецької гармати та танка. 

   Наприкінці війни, до речі, шведська гнучкість проявилася знову: у 1945–1946 роках Стокгольм видав Радянському Союзу 2 520 інтернованих солдатів Вермахту та 146 балтійців (фінів, естонців, лотишів), виторгувавши собі найбільшу в історії торговельну угоду з Москвою на один мільярд крон.

   Коли у травні 1945 року дим над Європою нарешті розвіявся, Королівство Швеція виявило себе ледь не єдиною європейською державою із повністю цілою інфраструктурою, недоторканими заводами, золотим запасом та збагаченою банківською системою. Брати Валленберги уникнули американського чорного списку завдяки початку Холодної війни, а шведський уряд презентував світові концепцію «малодержавного реалізму», згідно з якою торгівля з нацистами була єдиним способом урятувати скандинавську демократію від знищення. Логіка виявилася бездоганною та ефективною: якщо ви продаєте нацистам залізо для зброї, ви тим самим рятуєте власні нейтральні квітники від німецьких танків. Головне не мішати в це все мораль та справедливість. Політика аморальна та несправедлива за замовчуванням. Коли більшість політиків та посадовців терпить злочинців при владі для того, щоб мати можливість й собі скоїти якийсь прибутковий злочин.

—

Gilmour John (2011), Sweden, the Swastika and Stalin: The Swedish experience in the Second World War

Higham Charles (1983), Trading with the Enemy: An Exposé of The Nazi-American Money Plot 1933-1949

Ruggenthaler Peter (2015), The Concept of Neutrality in Stalin's Foreign Policy

Salewski Michael (1985), Hitler, Dönitz, and the Baltic Sea - the Third Reich's last hope, 1944-1945