Котилася торба

 3.11.26

   Один з кращих українських віршів, що Я зустрічав на просторах мережі і зберіг у своїх записниках. Це одночасно як мантра, магічне замовляння і щось ще... Настільки відчувається космічний зв'язок чогось прадавнього, мабуть навіть допотопного (попередньої цивілізації) і нашого сьогодення.

Котилася торба
з високого горба.
У торбі намисто –
перлини іскристі.
У кожній перлині
боги та богині,
озера прозорі,
галактики, зорі,
комети, планети,
есеї, сонети,
долини і гори,
краса і потвори,
річки та пороги,
рокадні дороги,
відвага і зради,
чесноти і вади,
скарби, таємниці,
хліби-паляниці…
Скотившись із горба,
порвалася торба.
У поле імлисте
упало намисто.
На дріб, на частини,
розбились перлини,
котились-летіли
і нишком осіли
на тиху розмову,
на край цього слова.
Ти йшла і збирала
ті перли, що впали
в болото і глину,
у трави полину,
на древні кургани,
в моря-океани,
на спомин потопу,
на днище окопу.
Зазубрені скельця
роздертого серця,
пекельного літа,
кривавого світу
звʼязала в намисто
розкішне, барвисте,
безмежне, як небо.
Наділа на себе.

(2024)

   Вірш написав хтось із військових-поетів. Не впевнений, але авторства Anatoliy Anatoliy (хай буде поки що так).