Терорист

27.10.26

   У халепу втрапив через той дикий виноград. 

   Листя яскраво світилося різними барвами у вечірніх променях призахідного теплого жовтневого сонця. Дикі зарості, що виплелись на старі дуби та менші дерева, бетонні опори ЛЕП, створювали живі сонячно-вогняні барвисті декорації зі старої теплої казки. 

   Густі переплетення ліан спадали важкими каскадами, утворюючи пишні стіни, де кожен листок веде свою власну колірну партію. Нижня частина чагарів ще зберігає пам'ять про літо, переливаючись глибокими смарагдовими та темно-зеленими відтінками. Вище розгорається осіннє магічне багатя. Лагідні промені сонця, що схиляється до обрію, пронизують листя наскрізь, підсвічуючи його зсередини. 

   Пагони, які першими відчули прохолодні подихи осені, спалахнули яскравими барвами — від соковитого багрянцю й глибокого бордо до вогняно-рудого та золотаво-жовтого. 

   Дивовижне перетікання зелені в теплий рум'янець, а потім — у палаючий пурпур.

   Ще далі оплівши старі здичавілі низенькі яблуні виноград утворив справжні барвисті шалаші. Сонце створює із кожного листка коштовний вітраж. 

   Я подумав, що якби з туди зараз випорхнула чарівна вогняна жар-птиця, то не сильно і здивувався.

   Далі казкова зачарована дорога, якою того вечора вертався від родичів додому, плавно стікала до великого ставка, що віддзеркалював вечірнє небо, а береги так само палали насиченим сонячно-червоним, — ліани дикого винограду густо заплелись по прибережних деревах.

   Високий пагорб залізниці, устелений таким же різнобарвним килимом, насунувся і притиснув дорогу, якою ходив ще у дитинстві, до самої води, звузивши її у стежину де ледь-ледь розминуться дві людини.

   Видовище було настільки сильним і захопливим, що не втримався, хоча й поспішав на електричку, — зробив на смартфон кілька фото цієї магії, навіть знаючи, що камера дешевого смартфону це колдунство не передає. Але ж...!

   Так, звичайно помітив що якась жінка наче невимушено сіла мені на хвіст і трималась на відстані, вдаючи що прогулюється. Проте вона мені не заважала насолоджуватись магією осені. Щось експресивно говорячи у телефон, вона залишалась на віддаленні і своїм дзижчанням майже не зайобувала. Знову ж таки, фоном були віддалені постріли ППО, вибух збитого за кілька кілометрів московитьського дрона- "шахеда" (нарешті влучили!). Тож нав'язливу переслідувачку ігнорував. Чи то вже потроху навчився абстрагуватись від більшості двоногих, яким би краще було б не приходити у цей світ. Хоча у мене давно таке відчуття, що їх звідкись сюди підкидають, з якось химерного паралельного Всесвіту.

   Та менше з тим. 

   Зробив кілька світлин (ну, звичайно, невдалих) та й поспішив до станції. Ще й в планах мав заскочити по дорозі до магазину з усілякою електротехнікою, бо бачив там акумуляторні лампи збільшеної ємності, — багатогодинні відключення світла по всій країні вже почались. У столиці ці лампи давно порозгрібали і годі знайти на прилавках, треба десь замовляти через Інтернет, а тут диви: є у продажу, — треба брати, хоч і ціна кусається.

   І тільки-но вибрався з хащів і перейшов переїзд, як мене злапали. Озброєний до зубів наряд: важка броня з обвісами, автомати. Погляди недобрі.  

   "Це ви — питають — тільки-но щось фотографували біля ставка?" 

   Я ж без задньої думки, — легковажний і романтичний, ще й теплі спогади казкового світу не вивіялись з душі. "Так, це Я — відказую їм з посмішкою. — Готовий здатися властям".

    "Жартуєте?" — питають похмуро, наставивши автомата.

   "Так, жартую", — відповідаю на легкому пофігізмі.

    "Добре, — кажуть, — зараз разом посміємось якшо шо, бо на ваш пошук кілька патрулів викликали! Вас як терориста ловимо".

   Перевірили документи. Ну, хлопців трохи попустило, коли моє УБД побачили. Та й правиця покалічена... Інші документи вже не питали. 

   Розговорилися. Виявилось, що жіночка та не просто прогулювалась, а через хронічний недойоб вирішила погратися у шпіонів, тож зателефонувала в поліцію, наплела їм про терориста, що фотографує залізницю і мабуть закладає міну, чьотінько описала мою зовнішність ("ще й руки голі"). Ну так, народ місцевий вже понадягав куртки, а Я ще в тенісці і "дутій" безрукавці, — очевидно ж що чужак. Тому поліція теж якийсь час не могла повірити, що маю тут "коріння". От якби йшов вгашений, з ушатаним хлєбальником (дитя любощів по-п'яні) і вдягнений з "секондхенду", — от тоді нема питань, зразу ж видно: наш, місцевий. А тепер гадай, звідки воно взялося.

   Один поліціянт щось довго тицяв плашета, думаю, пробивав мою "лічность" по базам. Потім подивився на мене і мовив: "Дивно". 

   "Не насилуйте ситему, Я вже давно списаний", — підказав йому, бо вирішив, що шукає по військовозобов'язаним.

   "Дивно, що на вас нічого немає в базі. Ви чомусь геть чистий... ", — промовив поліціянт розчаровано.

   І тут мені теж стало якось трохи сумно і навіть соромно: прожив більшу частину життя і жодного сліду не залишив в поліцейських базах... Наче й не жив. Не старався. Чи з іншої планети припхався. Ну як так? Це тойво... це виклик суспільству. І з автомата бойовими гасив виродків, і гранатами кидався, і відправляв у позасвіти... А по всіх базах чистий. От падлюка хитрюща, іч викрутився! 

  Але ж добре, опускаючі інші подробиці, — закінчилась для мене пригода більш-менш пристойно. Далебі пояснювальну написать все ж довелось (точніше, за мене написали, а Я лише підписав): що терористичних намірів не мав, а просто фотографував природу ("естет хуєв", — як зауважив по-дружньому один з патрульних, але це у документ не попало). Навіть встиг  заскочити до закриття в магазин по лампочки.

   Але ж сам собі думаю: тих, хто за радянщини написав "чотири мільйони" доносів вже, мабуть, нема на світі. Але їхні діти живуть і продовжують "священну" справу батьків і дідів. Головне тут — вчасно "сігналізірувать куди треба". Каста вертухаїв, наглядачів і стукачів нікуди не зникла, а живе і дає стабільний приплод. От так-то. Майте це на увазі. Вони просто вичікують слушного часу, щоб розвернути діяльність на повну. Різких рухів робити не треба, але кажу: уважно спостерігайте і бережіть себе!