Спали свій Кобзар*

 5.09.26.

   Відверта і, як на мене, цінна думка для всіх, хто пише художні тексти, (не) відомого широкому загалу в Україні письменника і публіциста Володимира Яворського-Волдмура щодо літературної творчості. Я давно позичив цей текст з глобальної мережі в свою папку "Для роздумів", та більше того, — повертався до нього вже кілька разів. 

   Не знаю, чи виключена його актуальна і цікава публіцистика щодо справжньої вільної творчості у сучасні "майстер-класи" літературного мистецтва для авторів художніх текстів. Але мене вже тільки цьогоріч кілька разів питали, чи знаю де знайти корисні інструменти і поради для створення художньої прози (хоч Я не письменник, а блогер). Знаю. Ділюсь тут своїми знахідками.

 

   "...Творчість — це також ца́рина душі. Ба більше, акт творчости нічим не відріжняється і фактично тотожний процесові сприйняття дійсности. У творчому акті достоту, як і в сприйнятті живих фактів душею, нема й не може бути жодних посередників, жодних занурень у память, досвід, думку. Є тільки душа і дійсність. Це змиг, коли в свідомості повністю вмирає минуле, щезає безслідно. Тоді саме і виникає як спалах акт творчости, себто, з’являється нове, незнане, те, що і є головною ознакою творчости — абсолютна новизна. А вже по тому виникає потреба в памяті, мисленні, уяві, в тих усіх знаряддях, які покликані впорядкувати здобуте душею в її творчому пориві і викласти його чіткими рядами слів та речень.

   Таким чином, якщо ви мертвим хапом тримаєтеся памяти, традицій, усталених норм, то ви ніколи нічого не створите нового, будете лише наслідувати вже зроблене кимось, плодитимете копії, досконалі в кращому разі, але тільки копії. Врешті ви можете скомбінувати щось ніби нове зі старих елементів, але це завсіди буде те саме старе, лише дещо переинакшене.

   З цієї причини твердження, що письменник у своїй творчості має триматися традицій, хибне, адже це означає припнятість до памяти, до минулого, знаного, що неухильно душитиме творчий порив душі, яка вільна за своєю природою й не терпить будь-яких пут. Навпаки, письменник має покладатися винятково на свій внутрішній голос і рухатися згідно з його волею, забувши про все засвоєне раніше. Звільнена від памяти його душа завжди творитиме нове, свіже, незвідане. І творитиме тільки сама для себе і без будь-якої мети.

    Українська душа завсіди породжуватиме українські плоди, байдуже наскільки вони відріжнятимуться від того, що було створене иншими українськими душами. Душа творить лише своє, вона не може творити чуже. Ось чому нема підстав боятися відходу від традицій

   Головне, щоб визначальним у творчості була душа. Вона ніколи не схибить, завжди буде сама собою, українською. Навіть опинившись в середовищі иншої культури, в гущі чужого народу, вона творитиме за українськими уподобаннями й світовідчуттями.

    На підтвердження того, що визначальним у творчості є дух, а традиції вторинні і навіть можуть бути шкідливі, згадаймо Тараса Шевченка. До нього в українській літературі панували поети-романтики, які оспівували минуле і оплакували Україну, яка вже ніколи, мовляв, не воскресне. А Шевченкова поезія вдерлася в цей задушливий простір загальної зневіри і суму, як гураган, викликавши в одних страх, а других наснаживши до дії. Шевченко різко і безоглядно заперечив усі принципи романтиків, фактично відкинув майже все, що було до нього в українській літературі. Його поезія була справжнім переворотом. Вона своєю потугою поламала усталені традиції, зруйнувала їх вщент. Ніхто більше не міг писати по-старому. І саме тому наша література піднялася на новий якісний щабель.
   А що було потім? Новий могутній поетичний стиль Шевченка настільки сильно вразив свідомість багатьох, що поет, який поламав старі традиції, мимоволі створив нові традиції, нові пута і тим самим став неабияким гальмом розвитку літератури.
   З’явилися численні епігони, наслідувачі Кобзаря, що позбавило поезію свіжости, новизни, а отже якости. І мусило пройти ще багато років, поки з’явилися инші поети, які зуміли вирватися з-під гніту Шевченкового авторитету і які стали творити нову потужну поезію".

   Володимир Яворський-Волдмур
 "Дещо про питання традицій у нашій літературі"(Статті)

p.s.

   * — Назва цього посту не заклик палити українські книжки, а відсилка до творчих маніфестів Михайля Семенка, — українського поета доби Розстріляного відродження; основоположника і теоретика українського футуризму (панфутуризму). Символічне "спалення" "Кобзаря" від якого "тхне дьогтем і салом" було його літературним протестом проти провінційності "традиційної" української літератури та замилуванням минулим.

   Лідер футуризму вважав, що для таланту немає заборонених кордонів, а мистецтво має провокувати й відкидати будь-яку святенницьку мораль.

   "Я палю свій "Кобзар"! Я руйную ваші затишні куточки хуторянської моралі. Для сучасного поета немає святинь, окрім динаміки життя та сміливості художнього факту. Якщо моє слово оголює нерв міста чи пристрасть постелі — це тому, що мистецтво не знає ваших дрібних заборон".

(Увага! Це не точна, а компільована цитата М.Семенка, створена спеціально для цього допису, яка стисло передає його погляди на творчість).