Випадкові подорожі

 29.09.26

(Підношення осені. Друге)

АнжеЛіка Ломако "Осінь на шворці"

   Життя раптом хапає і тягне: Ну будь ла-а-асочка!!! Будь ла-аска-а! Ходім кудись вдаль далеку! 

   Якщо не дуже пручатись за принципом: "Все, що поза графіком, — нафіг", то можна випадково "вхопити водиці крапельку" приємних миттєвостей буття аж тут і зараз. Вдаль далека іноді виявляється зовсім поруч, буквально за наступнии поворотом.

   Приїхали з Кицюнею в минулу суботу у передмістя Києва у справах старих родичів. Ну правда ж, на що осіннім сонечком зігріті вихідні витрачати? На родичів. Своє життя зачекає (своє життя тільки-що здивовано зиркнуло, припіднявши брову, ага). Кицька пішла поратись у свій "сектор відповідальності", Я почалапав до своєї "старої печалі", хоча й не планував того, бо субота у мене — "шабат" (іноді чогось правильного у євреїв можна набратися) саме для мене, — і хоч повсирайтеся всі. День для моєї душі. Та в цю суботу порушив принцип, бо захотілося побути в дорозі у компанії з Кицюнею. Це теж для душі.

   Зайшов до старої тітки, заніс трохи того-сього, повизбирав горіхи під деревом, поколов трохи дров для печі, подивився, як занепадає тут все без хазяйського догляду, прикинув, як з тим усім бути... І йде ж зима... Хай йому, це тільки в мене таке, що колись радісне місце дитинства тепер навіює депресивно-упадницький настрій своєю захаращеністью та якимось нездоланним смутком? Ні "кавалерійськими наскоками" з великого міста, хоча й енергійними, але  раз на тиждень, ні гумором, ні навіть матом в то всьо не вдихнеш життя. 

   Половину чудового дня було страчено на дорогу і танці з бубном біля пристарілих родичів. Відчутно втомилися, а наче й за роботу геть не бралися і результатів того клопоту нема. Тодв вже ближче до вечора зійшлися з Кицюнею в домі її мами, попили кави. Подивились один на одного: "Як в тебе день?". "Та так...". І в мене все якось "та так".

   Закортіло до лісу, хай і на вечір. Пройтись у тиші. Може й грибів назбирать, бо у соцмеркежах люди понавикладали світлин з повними кошиками міцних, великих завидних трофеїв, — сезон же. Але більше все ж таки провітрити голову, скинути напругу після постійних бомбардувать і безкінечних повітряних тривог столиці. Ліс тут недалечко, а до електрички на Київ ще більше двох годин, — от і весь час на відпочинок. Хоча Я тихою сапою намагався просунути ідею вертатись додому на таксі, — краще трохи більше часу на прогулянку. Але якось слабо натякав, то й пожлобились 550 гривень на "тачку" викинуть. Теоретично, електричкою їхать краще, — двадцять п'ять хвилин і вже на Караваєвих Дачах, а там ще трошки, — і вдома. Але ж треба зважати на обставини, — чи прийде взагалі той потяг через постійні російські атаки реактивним "шахедами". 

   Осінній барвистий ліс у вечірньому освітленні — лагідні ліки для душі. Шурхотіти опалим листям, дихати ще теплим, але вже з відчутною ноткою прохолоди, настояним на хвої та різнокольоровому листі повітрям...

   Грибів знайшли трошки: моховичків, маслюків і там де не очікували, — вийшли посеред старого лісу у зарослі мішаного молодняка з невеличких срсен, дубків, кленів, — всі дерева десь у наш зріст, — і у пожовклій лісовій траві та глиці ховалась наша здобич. 

   Та не довго тішились спокоєм, — скоро мали забиратись з того раю, бо нас почали брати у тактичне оточення і насідати на п'яти дві компанії голосливих грибників, ще й з дітьми. Чорт зна шо коїться, — той ненажерливий люд шастає всюди до ночі і навіть у лісових нетрях від нього не сховаєшся. Ще й до того ж час від часу жадану тишу розривав якийсь спізнілий дурнуватий мотоцикліст, мотаючись лісовими дорогами. Врешті-решт мене почала переслідувати нав'язлива фантазія про автоматичну зброю і тих кончених мотопедиків. Довелось відходити дикими чигирями, де їстівних грибів вже зовсім не було, тільки красавці мухомори червоніли з густої високої трави.

   Виснажлива поїздка до родичів разом із лісовими блуканнями нас відчуто пожували (мене ж ще "догнали" наслідки давнього уламкового пошкодження хребта) і наступний день, у неділю, Я сподівався відлежатись, страждаючи від крепатури і "спини". 

   Та Кицюню ізнов потягло в дорогу, — дзвінок "генератору випадкових подорожей" Наталці, — і ми вже в дорозі. Хоч і запізно виїхали, після другої години дня, та дівчат це не бентежило, — вони хотіли знов до тієї казкової і загадкової місцини, яку ми розвідали того тижня.

   Мені теж було цікаво зайти на цей раз далі у ті загадкові хащі. Ну ще й скучив за вражаюче красивими атмосферними краєвидами по дорозі. Не надивився минулого разу. 

   Співпадіння, чи то вже якесь колдунство, але до того нашого містичного місця ми знов прибули рівно за півгодини до заходу сонця. Знову ж затримались у тих малолюдних місцях у тітоньки-фермерки (а Я ж натякав цим романтмчним дівулям, що то жіночка з непрОстих, чуйка в мене на тих). Така собі дрібничка.

   Ага, а потім бродити у сутінках місциною дуже специфічною, зі своїм духом і характером. То такі місця, скажу, що треба вуха тримати нашорошеними, а очі — відкритими. І пильнувати. Бо і старі козацькі кам'яні хрести тут трапляються і дивні волохаті дерева і всякі знаки... 

   Але що ти цим городським дівкам втовкмачиш, — позадирали хвости і "Ой яка краса!" та "Дивись, а це що за цікавинки?!" А там явно аномальне місце. І це ж ми тільки краєчок зачепили, а там кілометри тих дивних місцин. Там по тих горах і ярах ходити треба пішки та уважно дивитись, там історія і всяка містична всячина живим дихом дихає. Вона аж відчувається шкірою.

   ...Видерлись на крутий порослий лісом високий пагорб у густих сутінках (адекватні люди в обхід по доріжці ходять), а там у хащах здоровенний монумент воїна моторошно-чорно височіє (це відлуння ще Другої Світової). Пройшли монумент, вишкрябались з кущів на якусь круглу чи то площу, чи то стоянку, де через стики у бруківці давно дикі трави проросли. Стоїть у сутінках з першого погляду закинутий автофургон, схожий на той, що раніше каву продавали на узбіччях. Відкрита прямокутна ляда чорніє і щось мені здалося, що там всередині якийсь рух відчуваю (йшов першим). І це ж на кілометри людей крім нас нема.

    "Схоже, на чай-каву ми вже спізнилися", — кажу про всяк випадок, нашорошено вдивляючись у темряву.

"Чому ж спізнились, — відповідає глибокий жіночий голос з темряви, — якщо хочете, зварю. Ще й пиріжки залишились". Ох, це було так... неочікувано! У мене аж шерсть всюди, де ще лишилась, припіднялась.

   Наступної миті в цій халабуді вмикається світло, за прилавком — тітонька, наче там весь час стояла, тільки на нас оце й чекала... Ну, знаєте, всі ті казки та історії біля нічного багаття з дитинства, ліс, закинутий шинок, тиша, хрести. Тьху!... Ох, який Я впєчатлітєльний!

   Каву нам таки зробили і пиріжків ми поїли. Домашні. З капустою. Смачні. Якраз три і залишились (а нас же троє дорослих і малий піздюк, але той балуваний, пиріжків не їсть). Ну, містика.

   До машини спускались з того пагорба вже в повній темряві, обговорючи дивні місцеві дива та невеличку розповідь шикарки про ці місця. 

   І тільки тоді усвідомили, що зачепились тільки за краєчок цієї загадкової місцини і сюди можна хоч десять разів ще їздити, а то буде лише дотичне знайомство...