В дорогу з осіннім сонцем

 23.09.26

   (Прощання з літом. Підношення осені)

  В цей день, — день осіннього рівнодення, — має бути допис, як особисте підношення Осені та Космічному Я. День рівноваги між Світлим і Темним. Мій Київ з ранку  атакують московитські реактивні баржуючі боєприпаси ("шахеди"). Втім, нічого нового: теж саме було вчора. І позавчора. І тиждень тому. Повітряні тривоги протягом дня і вночі, постріли ППО, вибухи. На творчість нема натхнення (так, це внутрішня хитра індульгенція за лінь). Але в такі знакові дні, як сьогодні, треба пересилювати себе і обставини. І робити підношення Вищому і Космічному. Дякуючи за те, що досі живий, а отже, — все ще на Шляху. А отже, — все ще потрібен Всесвіту саме в цій точці простору і часу. У цьому вимірі буття. А отже, — нам своє робить.

   Це важливо. Так думаю. 

   Осіннє рівнодення. День збору думок, як хазяїн підраховує врожай. Що там за літо посіяв і виростив? Таке. Посіяно ідей і творчих проектів багато, та збирати поки нема чого. Чи то не проросло взагалі, чи набере ще тіла за зиму... Невідомо. Непогано вродили враження. Положив до комори щось із них, але треба було краще старатись, — могло б бути більше і багатше. 

   Прощання з літом і теплом влаштували минулої неділі. Була ще по-літньому тепла і затишна погода, — останній день перед затяжними осінніми холодними дощами, що облягли нас з початком тижня. Ми з Кицюнею чітких планів на неділю не мали, хоча, як тепер розумію, дівчата тихцем таки готували хитру змову втечі з міста — куди очі ведуть. Тому коли ранком зателефонувала подруга Наталка — наш "генератор випадкових подорожей" — план поїздки "намалювався" тут і зараз. 

   Добре, що про всяк випадок тримав на думці пару цікавих перспективно-цікавих місць для одноденної подорожі і наполіг на одному з них, бо мене б знову потягли до того затоптаного бажаючими "просвітлення" Витачева. Я проклав нам маршрут далі, до таких місць, перед якими той Витачівський "пагорб сили" просто інстаграмна фігня. Знав, що в тих нових місцях буде щось більш красиве. Та не очікував, що там буде ТАК атмосферно і космічно. 

   Хоча, по правді, до Витачева мене все ж затягли, — "на десять хвилин до одної жіночки і ще там одного дядька", у яких ще минулого року купляли городні помідори, смачну картоплю, яблука ("один дядько" справді тримає яблуневий сад з різними сортами яблук). То ж ми заїхали до них по дорозі купити "по троху того-сього", — Наталка і Кицюня напхали повний багажник тими дарами природи, наче подуріли. 

Виявилося, що крім помідорів, "смачнюсінької картоплі, що тільки тут така є", нам потрібна і цибуля, і баклажани, і квашені помідори, і ще "отих великих яблук"...

   Поки дівчата купляли то всьо і намагались увіпхати в машину, Я з внутрішнім жахом і гидливістю спостерігав, як величезна кількість дурнуватого київського люду на своїх колимагах тиркалася щоб "в'їхати на коні" по вузенькій дорозі на витачевські пагорби, а вже "надихнуті й просвітлені", — випхатись звідти. У заторі стояли навіть жлобкувато-забацані мотоциклісти з жопастими розкаряченими тьолами за спинами.

   Небо милувало, — нам в те кодло не треба було лізти. 

   Ми поїхали мандрувати далі поміж полів, гаїв і тиші, залитих ще теплим, по осінньому лагідним жовтим сонцем.

    Знаючі люди кажуть: "аномально-біле" Сонце цього літа знов пожовтіло, тому що біснуваті вчОні з ЦЕРНу нарешті вимкнули той свій Великий андронний колайдер, — і наша реальність потроху вертається "на круги своя". Що ж... може бути.

   Виявилось, що дівчата геть не орієнтуються без навігатора. Той геть здурів, бо його "забивав" РЕБ, — в цей день було більше десятка дронових атак на Київ і область. Тож навігатор вперто показував, що ми прямуємо не у напрямку Черкащини, а катаємось десь по Лімі, Перу. Перуанщина за вікном авто виявилася дуже схожою на нашу Київщину. Дивовижно красива. Оті мальовничі пагорби, яри і балки, що розходилися від дороги врізнобіч, до самого обрію. 

   Отут і став у пригоді мій військовий досвід орієнтування, чуйки і "відчуття" місцевості і напрямку. І ще. Час запасатися паперовими картами, атласами автомобільних доріг, знову вчитися ними користуватися та "читати" шлях. Бо далі з навігаторами може бути повна... халєпа. Та й на електронні карти у смартфонах не раджу надто сподіватися. Якщо брати до уваги попередження Маска, Карпа та інших щодо бунту ШІ. Всяке може бути.

   У призахідному сонці ми все ж добрались до найказковішої місцини, яку Я бачив за останні роки. Де вона, — казати не буду, не хочу там хижих бидляцьких натовпів "мисливців за просвітленням", бо достатньо вже згвалтованого і "укатанного" Витачева.

   ...Це неймовірно красиво. Чи нам так пощастило, що збіглося кілька факторів, зокрема, що ми в'їхали прямо у захід Сонця над Дніпром. З високої гори — безкраї простори, водне дзеркало до самого небокраю і барви такої енергії і насиченості, — свідомість просто не може повністю сприйняти та "вмістити" їх. І тиша. Спокій космічної величі. Воно захоплює нестримним потоком, переповнює і раз за разом виплескується назовні безпорадним і знесиленим: "Боже, яка краса...!"  

   Воно настільки сильне, що навіть частково передається через "смартфонні" світлини, які робиш у відчайдушній потузі вхопити і забрати хоч дещицю цієї неймовірності з собою...