Чому автори не цікаві

 5.09.26

   Є аргументована відповідь, чому більшість "розкручених" українських авторів "не котуються" у світовій літературі. 

   Буває іноді так, що думку про щось, яка в тебе ще тільки зріє з вражень але ніяк не оформиться у щось правдиве, нехай і суб'єктивне, але спокійе і обгрунтовне, хтось вже давно подумав і виклав на загал. 

   Моє враження від сучасної української літератури (як же влучно її скорочують до "сучукрліт"!), яке ніяк не визріє більше ніж байдужо кинуте: "лайно собаче", — сам розумію, що це підлітково-нігілістична реакція на "мистецькі" тексти, — хтось давно вже "додумав" і виклав красиво, по-дорослому спокійно і "толерантно".

   Отже, тепер коротко, чітко і по суті, чому більшість "топових" українських авторів насправді — "одноразки" (прочитав і забув). 

   Якщо не помиляюсь, ця стаття публікувалась у "Літературній Україні", але хто зараз читає ті газети...

   /.../

   Беру на себе сміливість стверджувати, що головна і поки що невиліковна біда нашої літератури в її поверховості; в зависанні на описах суто зовнішніх проявів життя; на змалюванні емоцій, радісних чи сумних, не заглиблюючись в причини; на яскравих барвистих подіях; на детальному, просто таки натуралістичному вицяцьковуванні численних атрибутів дійсности, зосібна, образів людей, що більшою чи меншою мірою можна підвести під термін побутопис.

       Ні, я не заперечую ваги так званої літературної ліпнини, прикрас, декорацій, всіх цих витончених цяток, рисок, завитків і вилюжок, що роблять текст насиченим і соковитим. Але неприпустимо ліпнину, хай яку мистецьки довершену, робити головним, ради чого написано текст.

   ...автор, якщо він хоче бути цікавим не лише в колі друзів, не лише в своєму місті, не лише в своїй країні, а й для людей всього світу, має зосереджувати увагу на тому, що мучить кожну людину незалежно від її соціяльного стану, національности, світоглядних чи релігійних переконань — страх смерти, гіркота втрачених ілюзій, безплідний пошук душевного прихистку, біль нерозуміння з боку инших, непояснима жорстокість людини до людини, туга за свободою, яка не має меж, мука душі, яку розривають супротилежні пориви, приреченість людини на страждання тощо. 

   ...якщо буде такий підхід, якщо вся ліпнина буде лише засобом вираження певного екзистенційного сенсу, то ніколи не виникне проблеми з пошуком нових форм — внутрішній зміст твору, його невидимий визначальний стрижень сам спрямовуватиме автора підбирати ті чи инші візерунки, образи, емоції, належні кольори та відтінки, і все це буде ні трохи не заяложене, нове, свіже і разом з тим надзвичайно органічне. Але, найголовніше, сам твір викликатиме незмінну цікавість і ніколи не застаріє (бо зовнішнє плинне, а внутрішнє тривале).

   Згадану проблему поверховости, себто, акцентації на формі й іґнорації змісту добре ілюструють в нашій сучасній літературі, наприклад, твори Винничука, де все тримається винятково на екзотичних чи пікантних сценах; проза Матіос з її замилуваністю на етноатрибутиці і всяких діткливих історіях; тексти Ю.Андруховича, який тільки й робить, що нагромаджує ефектні і здебільша кумедні вчинки своїх карикатурних героїв; романи Жадана, в яких, крім хвацьких описів певного типу людей і подій, більше нічого нема і багато инших відомих в Україні авторів. Усі вони безумовно досконалі у формі, чи то пак ліпнині, але не більше.


   Володимир Яворський-Волдмур
"Про одну літературну проблему" (Статті)