Липень-серпень. Подорожі
19.08.26
Якщо збираєшся зробити щось навіть простісіньке, але що дійсно має значення, тобі заважатимуть
Є повір'я, що в дорозі люди не старішають.
Підзапустив блог, але не життя. Творче і чуттєве сприйняття щодення, як на мене, — дар Неба і благо. Але без суворої дисципліни (то геть не моє) і наполегливості благо стає неабиякою проблемою. Власні безлад і "багатозадачна розпорошеність" вже відчутно дратують навіть самого, — дошкуляють, мов той камінець і взутті. Вражень, думок та ідей дуже багато. Розпочав кілька творчих проектів... І все майже на місці у зародковому стані, "та гей, бики, чого ви стали?"
Якось нещодавно заходився відшукати у своїх чорнетках потрібний матеріал, а тоді з легким відчаєм зауважив, що накопичилось тих чорнеток більше півсотні. Але ж майже кожного дня в папку з ними додається щось нове: ідеї, теми та напрацьовки.
Ну і хто його буде все доводити до ладу замість мене? Викинути, стерти ті файли — жалько, а вже розумію, що всі ті купи задумів не подужаю. Від того інколи охоплює якийсь тихенький меланхолійний відчай.
Кінець липня був драйвовий, — дівчата витягли з собою у одноденні подорожі. Оскільки між двома нашими мандрівками пройшло не більше доби, то можна вважати, що в дорозі були три дні поспіль.
У поїздках був пасивом, жартував, що третій зайвий: Наталка — пілот (вона була увесь час за кермом), Кицюня — штурман, а Я — так, між іншим, "десант — земля". Спробував був відмовитись від цих поїздок, бо мав намір усамітнитись, щоб нарешті попрацювати з текстами, — нотаток накопичилось багато, навіть в блозі вже довго ані мур-мур... Але дівчата "не пойняли": як це залишу їх без супроводу і компанії? Довелося із кряхтінням і невдоволеною мармизою злізати з дивану.
Ну подорожі... Якось зайшла розмова, що це не зовсім правильний підхід до мандрівної справи, — гасати по всяких Італіях, Чехіях та інших всяких Європах, а свого під носом не знати (але це більше Наталі гасала по закордоннях — як дременула у 22-му з дитиною в евакуацію, то й понесло, Кицюня пару раз виїждала подивитись, а Я був дещо зайнятий тут, — ганяв по війні, по тому пекельному Донбаністану). Думаю, що треба спершу обїздити маленькі містечка і цікаві локаціїї хоча б у радіусі 50 -100 кілометрів від Києва (ми — кияни). А вже потім справді їхати десь далеко і порівнювати. Має бути якась база, фундамент із "свого". Так цікавіше, як на мене. Проговорили цю тему ще торік і почали з минулої осені більш-менш регулярно, хоча б у суботу чи неділю їхати кудись недалечко. Тоді побували в двох музеях трипільської цивілізації в Трипіллі, один з яких приватний (звісно ж були у гостях у пані Лії, — чарівна, містична жінка у всіх сенсах). Проминали Халеп'я. Були на місці сили, — мальовничій місцині над Дніпром у Витачеві, заїжджали до Ржищева, та інш.
До слова, той же Витачів, то не просто село і неймовірні (то треба бачити) краєвиди. Це одне з найдавніших сел України на Київщині, вперше згадане у трактаті "Про управління імперією" візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного близько 949–950 років. Цю глибинну історичність важко збагнути, та якщо хтось має на меті стати володарем Всесвіту, то йому спершу треба зазирнути до цієї місцини.
Цього разу дівчата тягли знов до Витачева, — їм кортіло "от того смачного" хліба з місцевої приватної пекарні та сінабонів (там вони називаються "завиванками"), а ще намишкувати домашніх духм'яних соковитих солодких помідорів — місцеві хазяйки виносять їх на продаж до дороги, а ще всяку іншу городину, яблука, абрикоси.
Мені ж туди цей раз не хотілося від слова зовсім. Місце "сили" з відомою приватною пекарнею і приголомшливо-красивим видом на Дніпро, де тебе "плющить" і наче розмиває у просторі, давно перетворилося на модний селфі-туристичний об'єкт, де народу більше ніж людей. Туди зараз з Києва пхається купа охламонів (якщо без толерантності — просто рагулів) за "інстаграмним просвітленням", а жадібні хазяйва з "модної" пекарні вже не знають як вже ту ціну на пиріжки скласти, щоб здерти грошви побільше... І ще до того ж всюдисущі покручі "а-ля байкер-романтик" на мотоциклах. Але то таке...
В жодному разі не пхатися туди у вихідні дні, — буде як на переповненому стадіоні. Вибиратись краще у будні.
Мені хотілося щось нове і якнайдалі від натовпу. Та довелося знов туди ж. Щоправда, дівчата пообіцяли, що ми туди тільки заскочимо за сінабонами-завиванками і хлібом, а потім чкурнемо далі, до Кагарлика, — там ми ще не були. І взагалі, не так вже й важливо куди, головне — дорога, внутрішній стан подорожі.
Мусив погодитись.
Даремно, бо чуйка не підвела.
Цибулевого хліба, якого хотіли, і завиванок не було, ще не напекли. Поки дівчата зайшли до пекарні, Я потелепався на "панорамний" схил постояти у тиші між Небом і землею та зробити пару чергових невдалих фоток — камера мого смартфону "сплющує" і навіть близько не передає красу і атмосферність тих видів з діпровських круч. Та не полишаю спроби, експериментуючи, — і кожного разу розчаровуюсь як в техніці, так і в своїй "майстерності".
Якщо дві наступні свтлини подумки зіставити одна до одної, то можна отримати наближений до реальності "панорамний" вид зі схилу
Висота в реальності відчувається, та на жаль не на "смартфонному" фото. Та її можна уявити по маленьким фігуркам людей внизу.
Тільки-но "відпустив" свідомість, намагаючись розвіяти "людське" в собі і тихо пірнути душею у мовчання величного простору, як позаду мене примостився на дерев'яному шезлонгу жирний свинорил і почав "просвітлення" гучно втягуючи з носа та відхаркуючи мокротиння, здається, з самої черепної коробки, разом із сірою речовиною.
Охопило сильне бажання з розвороту, з пиру увігнати своїм запилюженим "тактичним" кросівком йому ніс в череп. Щоб той свинолюд захлинувся кровавою юшкою, перекинувшись із тим шезлонгом...
Ледь стримався, отямився. Я ж, типу, за нього воював, помирав в тій всратій посадці за цього рагуля... Нехай. Він не винен, що такий. Він не зробив тобі нічого злого, просто таке життя. Бентежне. Просто він такий, а ти такий. Вдих-видих. Ще. Тихо-тихо, заспокійся піхота...
От вже й дівчата вийшли з пекарні, Кицюня несе тобі паперовий стаканчик з гарячою кавою. Бачиш, тебе не забули. А кава — то святе. Сама смачна, яку ти пив, була на "нулях", розчинна бадяга, яку ти сьорбав напівлежачи з алюмінієвого казанка. А над тобою, над густим плетивом гілок зарослих молодим листям кружляв ворожий дрон з вибухівкою, шукаючи можливість тебе дістати. А ти сьорбав, прислухався, нервово затягувався цигаркою і думав: "Хуй дістанеш"...
...Кава з пекарні виявилася гидотною, з дешевих зерен, водянистою. Подумав з легким розчаруванням: "Як цей йобаний український малий бізнес раз і назавжди привчити, що на каві економити не можна? Кава має бути тільки найкраща. Бо кава — то святе. Невже геть усіх треба проганяти через ті гибельні "нулі", щоб розуміти такі прості істини?"
А потім подумав, що з кицюниних рук і ті змивини — кава. Бо і Кицюня — то святе. І від того якось легше стало на душі. Підкурив цигарку, затягнувся... Нормально.
А потім ще сфоткав якийсь квітчастий кущик, що чудом вижив не стоптаний високодуховними "понаїхавшими" отарами.
По дорозі на Кагарлик зупинилися біля широкого скошеного поля. Дівчатам захотілося трохи посидіти на соломі під безкраїм повітряним океаном розплавленої блакиті з пір'їнками хмарок. Небо дихало гарячим спокоєм, і здавалося сама вічність застигла у цій вишині.
Наталку спокусив (чи вкусив?) демон творчості, — їй закортіло "автентичних" пасторалей, хоча Я і попереджав їх, що солома то не романтичне сіно, а устюки ще та "приємність". Але в той день чи то Я говорив тихо, чи мене просто не чули. Хоча розумію, творча спрага, час та натхнення... Кицюню навіть трохи роздягли для більшої чуттєвості світлин.
Дивився на ті веселі витрибеньки і час від часу ловив себе на думці, що дівчатка спізнились для еротично-чуттєвих фотосесій років на тридцять. На жаль.
Думав те з теплом і тихою меланхолійністю...
Як там про це у нашого класика:
"...Ясно ще
осіннє сонце сяє,
та холодом осіннім вже
в повітрі потягає"
Зробив і собі на згадку пару аматорських світлин.
Далі дівчата їхали і чухались всю дорогу від тієї соломи. Але справжнє мистецтво вимагає жертв, чи не так? Я ж розвалився напівлежачи на задньому сидінні, думав про те, про се і примружившись на надвечірнє сонце тихенько посміхався своїм думкам.
Кагарлик, далебі, не справив на мене якогось враження. Хіба що здоровецький ставок посеред міста. Хоча, як на мене, то й містом назвати складно. В парк ми не потрапили, бо щось там центральна дорога була перекрита, а човгати пішки вже не було бажання.
Особисто в мене наша Київська область, туди далі від столиці, кілометрів вже за тридцять-сорок викликає стійке відчуття загального занепаду. А міні-палаци і прочі круті будинки, що трапляються по дорозі, лише підкреслюють, контрастують цю картину. Таке враження, що занепад розлитий у самому повітрі. І якесь природнє звичне й непомітне, якщо свідомо не вдивлятись, відчуття пост-радянщини: у культурі, поведінці, побуті. Як той особливий запах у старій хаті. І Кагарлик не виключення.
Повернулись до Києва вже у сутінках, але з трофеями, — у багажнику машини тіснилися торби з тими самими городніми пахучими помідорам різних сортів, молодою кукурудзою, стиглими солодкими літніми яблуками, абрикосами.
А вже через день вирушили в іншу подорож, завершуючи липень, — до Коростишівського кар'єру і однойменного каньйону.
Коростишевський "гарбіч"*
(* — "сміття", від англійського garbage)
(Десь на трасі Київ – Житомир, М06/E40).
Коростишівський кар'єр більший за Коростишівський каньйон, де "каньйон" – поетичне перебільшення, як на мене. Якщо їхати машиною, то ці два об'єкти близько один від одного. Віддаленість обох від Києва орієнтовно 100 км.
Видобуток граніту у кар'єрі припинили у 1976 році, після чого його затопило водою. Глибина до 20 метрів.
Мережа говорить, що це "кіношне" місце: тут знімали фільми "Сторожова застава", "Нюхач" та "Відьма". Жодного з цих фільмів не дивився, отже "за що купив, за те й продав".
З моїх вражень. Якщо є потреба десь за містом потренуватись у альпінізмі, каякингу і по ходу перевірити туристичне обладнання, то краще їхати на кар'єр, де і води більше, і можна отаборитися у сосновому лісі та нормально побовтатись у воді, поплавати. Якщо ж потрібно усамітнення серед "дикої" природи, доведеться шукати інше місце. І на кар'єрі і на каньйоні буде багато відпочиваючих компаній. На кар'єрі ще й купи сміття, а народ здебільшого, — відповідно тому, що по собі залишає, — "культуршвайне". Це відчувається одразу, тому якщо хтось здатен від того абстрагуватися, — може й отримає насолоду від споглядання "ставка в граніті" серед лісу. Далебі, Я намагався. Поки ми обходили по гранітним пагорбам цей великий ставок, змушував себе тримати увагу на мальовничих видах, на молоденьких дівчатах в мінімалістичних купальниках. Ось одна з них перевертається на спину, тримаючись на воді, мокра тканина купальника повністю зливається з її контурами і вже нічого не приховує. Озерна вода пестить її живіт і груди. Крізь тоненьку тканину випинулись ствердлі гострі пипки...
...Тим часом Кицюня з Наталкою вже кілька хвилин вирішують одвічну дилему: "Купатись чи не купатись" — питання філософське і глибоке, як і саме буття. Купатись, — то треба вертатись до машини за купальниками. Не купатись, — але ж близька вода манить, дражнить, сонце припікає, літо закінчується...
Пропоную їм знайти затишне місце і викупатись голячка, — народу не багато, бо будній день. Пропозиція спокуслива, але... Навіть затишне місце знайшли: маленьку бухточку з піщаним пляжиком між диких гранітів.
Подумки малював собі це дійство так, як на картинах талановитого шведа Андерса Цорна (Anders Zorn, 1860–1920), що неабияк розумівся на прекрасному: і на красивому оголеному жіночому тілі, і на пейзажі, і на їх поєднанні. Тим більше, що навколишня природа цілком нагадувала ту "еротично-пляжну", що часто зустрічається на його картинах. Ще й мої компаньйонки, — дві пухкенькі бубочки, — були якраз в тєму. Але...
...Але голими жопенціями світити мої дівчата все ж не наважились. Ну, звісно, їм вже рочків минуло з того, як не сімнадцять, і вже давно поважні дами... Та й не ті вже "тєлєса", щоб естетично викаблучуватись. Отже вирішили завершити коло, обійти повністю той кар'єр до машини, і якщо залишиться бажання (і здоров'я), то повернутись на цей пляжик. Я попри спеку купатись відпочатку не збирався, — побоявся лізти на глибину зі скаліченою правицею. Крім того, мене не приваблює замкнена стояча вода. Розумію, що у тому кар'єрі, напевне, підводні джерела. Та моя "звірина" чуйка на цей раз сказала "ні".
Тому коли все ж повернулись на той пляж, Я залишився з речами чекати на березі, доки мої милі бегемотики влаштували запливи.
Мені компанію склали три симпатичні молоді дівчини, які весело льопалися під берегом. Але про то вже писав... Хоча про дівчат можу розповідати і розповідати.
Кафе чи якихось магазинчиків на кар'єрі нема, тож все їдло-питло треба везти з собою. Там взагалі нічого культурно-туристичного не облаштовано, тільки "туристично" насрато.
На відміну від кар'єра, на каньйоні, який значно менший, натяки на цивілізацію зустрічаються.
Є навіть дерев'яні сходи до води. Видно колись небайдужі люди намагались щось нормальне там зробити для загального відпочинку. Хоча б кілька дерев'яних навісів по берегу. Але зараз явно відчувається, як все те старіє та зношується. Чи то на війну люди пішли, чи бюджетів не вистачає.
Вода в каньйоні має нездоровий зеленкуватий колір. Мабуть через спеку.
Місцина красива, але другий раз Я б туди не поїхав. Людей і машин теж багато.
І знову ж: і кар'єр і каньйон — місця красиві і повною мірою "фотогенічні", навіть за наявності відпочиваючих. Якщо теба десь недалеко від столиці зробити цікаві фактурні знімки "вода/камінь/скеля" або картини, — є сенс сюди поїхати (та тільки власним транспортом і в будні). Думаю, кілька десятків чудових локацій тут можна знайти. Камені і пейзажі тут достойні.
Коментарі
Дописати коментар