Теплий подих липня

 24.07.26

Поки в роздумах глибоких

дні свої я марнував,

буйною травою липня

геть заріс, укрився

мій забутий сад

   (Мібу-но Тадаміне (X ст.), один з укладачів імператорської антології "Кокін-вака-сю").

   Мало говорити "в мене є свій блог", в нього треба ще й щось писати чи то постити. 

   Згадав, що "в мене є свій блог", подивився, а тут вже поросло все літньою травою. 

   Тож вирішив трохи поворушити творчим дрючком це сонне царство. 

   Спершу про цікаву літературну знахідку з Мережі, яку використав тут епіграфом. У японській поетичній традиції образ "занедбаного саду, що заріс літньою травою" — це класична метафора самотності, туги та відчуження від світу. Показує внутрішній стан людини, яка настільки занурилася у власні думки (часто через нерозділене кохання або втрату), що перестала помічати плин часу, і природа навколо підкреслила її повну ізоляцію.)

   Тож кому треба десь додати японської образності — користуйтесь, лише зауважу, що переклад з японської хайку Тадаміне зробив мій "електронний помічник" — ШІ, а Я лише замінив "літньою" на "липня", бо так мені було треба.

   Липень чомусь видався для мене геть бідним на творче натхнення, хоча й часу було задосить щось своє "розібрати", або й чуже всебічно грокнути*  створюючи нові історії і сенси. Але ні.

   * Грокнути - це неологізм (від англ. grok), винайдений Р. Хайнлайном ("Чужак у чужому краю", 1961) і означає "прочитати" і вникнути в усі сенси предмета або явища, мов би побачити одразу всі веселкові переливи мильної бульбашки, та отримати задоволення від споглядання і розуміння цих сенсів.

   Також глибоке, повне та інтуітивне розуміння чогось, коли спостерігач стає єдиним цілим із предметом чи істотою, яку він пізнає. Відчути всім єством, пережити і стати частиною досвіду.

   Побачити картину в цілому, відчуваючи та розуміючи взаємозв'язок найдрібніших її елементів.

   У книзі Хайнлайна це слово з марсіанської мови, яке буквально перекладається як "пити", але у вищому духовному сенсі означає повне злиття з об'єктом.

   У сучасному житті його можна почути в ІТ-середовищі та поп-культурі як синонім досконалого швидкого осягнення складної ідеї чи коду).

   Ще цей липень був з присмаком самотньості. Нічого серйозного, просто дехто з моїх друзяк поскакав у відпустки — кудись на море хоча б на тиждень (ага, під Одесу, комусь мало "прильотів" у Києві) або в гори, а Я залишився у столиці переживати нічні ракетно-шахедні "прильоти" і з чистим сумлінням бити байди. 

   Липень також був з присмаком спаленої вибухівки та гарі в повітрі після російських ракетно-шахедних бомбардувань.

   Найбільший прильот (хоча місяць ще не закінчився) був в ніч на неділю 19 липня — по Києву росія запустила 41 балістичну ракету. Зокрема, летіли 25 ракет "Іскандер-М"/С-400, 10 "Цирконів", 3 протикорабельні ракети "Онікс", а також 3 керовані авіаційні ракети Х-59/69.

   Збити вдалося менше половини.

   За даними Державної служби з надзвичайних ситуацій, через атаку загинула 1 людина і 15 постраждали.

   Це для статистики. 

   Липень був моїм часом для читання. Пішов до бібліотеки (отак, не тільки пам'ятаю це слово, але ще й користуюсь її послугами), щоб нарешті повернути книжки з української етнографії і демонології, які тримав у себе більше місяця. Близька мені людина попросила зробити нарис у блозі про українську мавку з більш-менш науковим підґрунтям. Цього так і не зробив (але зроблю). Тож пішов у бібліотеку здати книжки з твердим наміром поки що нічого нового не брати, бо ще з "Книжкового арсеналу" лежить кілька нечитаних книг, збільшуючи і без того величеньку власну цундоку**.

  ** Японське слово "цундоку" (積ん読,つんどく) перекладається як "гори непрочитаного". У мене в іронічному сенсі, але у автентичному значенні  — про звичку купувати або накопичувати книги та складати їх стопками вдома, не читаючи. Часто означає задоволення від самого володіння книгою та віри в те, що колись настане час для її прочитання. 

   Та тільки-но підійшов до бібліотечних книжкових полиць лише кинути оком на перспективу "потім хочу почитати", як у руках опинилися зразу три книжки: поезії Рьокана у перекладі Івана Бондаренка з чудовою передмовою про життя самого мандрівного філософа і поета, "Ваш покірний слуга кіт" Нацуме Сосекі у перекладі Івана Дзюба, — давно хотів прочитати цю книжку у перекладі з оригінала, а не опосередковано з англійської (чим часто грішать наші видавці) та збірка оповідань Чака Поланіка (що написав "Бійцівський клуб") "Створи щось".

   Ну... З ними і повернувся додому. Скористався відносною тишею, що запанувала у квартирі і самітністю (усамітнення в позитивному сенсі — творче solitude, а не важке і болісне самотнє loneliness), і нарешті мав час і натхнення для повільного читання.

   До речі, до написання цього посту не розрізняв слова самотність та самітність. А це виявилося зовсім не одне і те ж. От ще одна користь від писання постів у "повільних" електронних щоденниках (згадав, що хотів написати пост про плюси блогингу у швидкому світі, але забув). :)

   

   Більша частина липня тут на Київщині була на диво комфортною щодо погоди. Небагато спеки, трохи дощів, і приємне тепло - просто чудове-пречудове ЛІТО. Давно такого кліматичного кайфу не було. Це в той час, коли Південна і Західна Європа потерпали від затяжної аномальної африканської спеки. Якщо вірити новинам, то у Фраціїї кількість загиблих вже рахується тисячами. При цьому Західна Європа ще й охоплена нищівними лісовими пожежами, які випалюють десятки тисяч гектарів землі. Найкритичніша ситуація склалася у Франції та Іспанії, де стихія вже призвела до масової евакуації населення. 

   На жаль, цього року "провтикав" сезон чорниці та дикої малини у місцевих лісах. Дуже люблю бродити по лісі та збирати всяку смачну й корисну всячину — ягоди та гриби. Взагалі ліс — це моє. Хотів навіть цього Літа збудувати там у глушині собі маленьку хижку, щоб приїжджати на два-три дні для усамітнення і духовного відпочинку від звар'йованого електронно-цифрового світу та повітряних тривог. Ідея виявилася невдалою, — частково через довбойобів, кількість яких швидко і невблаганно зростає: якщо у Карпатах прокляттям сезону стали "джиппери", то в нас "багісти" і прочі "байкери". Зграї довбаків на всякій бздючій та ревучій техніці постійно ганяють лісами для власного кайфу. Триває виснажлива війна, а цим "втомленим від війни" підарам скучно живется. Ну, думаю, скоро буде й їм всім рахунок виставлено життям.

   Крім них було багато всякого такого-сякого народу, що шукав поживу в тих лісах. Можливо, лісовий сезон було б втрачено "всуху", та один випадок підштовхнув і мене до вилазки. У соцмережі fb якийсь мужик з Рівненщини бідкався, як їх жорстко "пресонули" у лісах на північ від Києва. Вони приїхали аж цілим автобусом по чорниці, нагребли, а потім якісь люди в одностроях їх зловили, ягоду викинули і подушили (йшлося, як не помиляюс, про майже 300 кг!), а їм самим наказали забиратися геть. Яка несправедливість, на його думку. Але коментарях люди дещо "прояснили" ситуацію. Виявилося, що ця "промислова" сарана залізла по ягоду на територію Чорнобильської зони відчуження. Гроші, гроші! Невже так збідніли, що геть відкинули і страх і сумління? Це ж вони, так розумію, не для себе на "закрутки" збирали, а на продаж, — то всьо мало з'явитись у нас на ринках. Чорниця — ягода дорога, десь 250 - 300 грн/літр. Тож конкуренція і мотивація цього сезону у всіх збирачів яка була — чухрали ліси наголо.

   І от собі так поміркував, що такий "движ", а Я навіть і літра ягід своїм старим не приніс. Після повернення з війни від того бродіння по лісі і збирання відійшов (можливо через важке поранення, а може у самому щось перемінилось), а раніше кожен сезон заносив родичам свіжу ягоду. Ну, думаю, нехай і півтори руки залишилось, а треба в лісі цього місяця відмітитись, а то липень минає в сенсі лісових мандрів вже зовсім безпонтово.

   Вирішив — зробив.

   З самого ранку вибрався з Києва, та й поїхав електричкою у ліс біля містечка Б., де прошло дитинство і нині мешкають мої старі родичі, за ягодою. 

   Але ж. Треба ж було вибрати для подорожі найспекотніший день липня! Поки від станції до того лісу дошвендяв — вже захекався і втомився. Потім ще так неблизько по лісу до ягідників.

   Зайшов дорогою ще до старого дуба, залишив під ним підношення духу лісу - зазвичай беру для цього магазинні булочки "Малятко". Дух лісу віддячив, - по дорозі здибав галявинку з жовтими хвилястими "лисичками" - позбирав грибів, там же трапились кущики з крупною, як смородина, чорницею. Десь півлітра зразу взяв. А от коли нарешті дійшов до знайомого багато років "свого" чорничного місця, - прозрів. Вона вся була не те що "вичухрана" гребінками, а таке враження, - ще й визбирана поверх того. Чисто-пусто. Не пам'ятаю такого сезону, щоб аж так налисо. Півдня навколішках надзюбав по окрузі ті нещасні два літри.

   Проте, пощастило з грибами, — "лисичок" було стільки, що швидко набрав цілий пакет. До речі, теж не пам'ятаю, щоб стільки тих грибів тут водилось.

   Трохи не ліг у тому лісі, до того ж і води замало с собою взяв, не розрахував, що так затримаюсь. Вийшов, — ноги мовби чужі, спина, — то взагалі шкода й мови. А ще ж до старих треба зайти, ягоду з грибами занести — до одних, та до других. А вони на різних кінцях містечка Б. А перед тим же треба по магазинам якісь ще продукти та гостинці їм купити... Вже був думав, помру по дрозі к такій-сякій матері. Але ні, — вижив, піхота :) 

   До Києва дістався вже пізно ввечері, їхав останньою електричкою. Та менше з тим, набрався того лісу по-повній до несхочу, щоб вже потім подумки себе не карати і не нити: "не був", "не сходив".

   До "цікавинок" липня можна додати, що вперше скористався серпом. Це мабуть тепер мало хто знає, хто в селі не жив, — такий прадавній ручний інструмент для зрізання злаків і трав (на короткому дере'яному руків'ї  закруглене сталеве лезо, дедалі вужче до кінця). В тому серпові історія людства в тисячоліття.

   Ой, та то тітка стара заканючила, що від вулиці до паркану і біля будинку все заросло травою, — треба скосити. Хай би Я їй серпа десь купив, або сам приїхав покосив якось. Ну, думаю, треба у когось тримера взяти та зробити, бо що вона там сама накосить: то лише нахилиться до тієї трави, а кров в ту дурну стару голівоньку бовкне, — там і ляже з інсультом. Купляти тримера теж не варіант — не для тих кількох жалюгідних квадратних метрів території. Але ж тут згадав, що колись давно, коли ще був малим, бачив як бабуся траву серпом жала (хто пам'ятає з класики: "На панщині пшеницю жала..."). 

"Жниця" (1889), художник Микола Пимоненко (1862 - 1912) 

І чогось мені спало на думку самому спробувати, як воно було. Єдине, що трохи викликало сумніви (ми ж не перед чим не тормозим, ага), - чи є десь у продажу ті архаїчні серпи. Думав, то така ж рідкість, як рогач для печі. Як виявилося, — є, та й не тільки традиційної форми, але й модернові: розклададні, міні-коси, підсічки... Далебі, був дещо здивований такою широкою пропозицією, — все ж на дворі XXI століття, штучний інтелект, роботи всякі, дрони. І що це досі органічно співіснує поруч. Чи це не дивна дивина?

   Купив серпа в першому ж магазині з інструментом і приїхав до тітки викосити "пару метрів біля калітки". Досі забуваю, що після поранення права рука погано працює, хоча "хапальний рефлекс" є. І як того серпа тримати? Тож поглянув на зарослий високою травою двір, на ділянку між дорогою і парканом, де кропива і якісь екзотичні бур'яни повиростали вище мене... Ох, ні художники собі, — та це ж джунглі! Та там не те що тримером, там треба важкою технікою то всьо валити. Але менше з тим, мусив тому дати раду. Надів бойові перчатки із посиленим захистом рук тай заходився коло роботи. І ось тут відчув всі переваги гостро наточеного серпа. По перше, він нормально тримався у руці, навіть у такій скаліченій і немічній, як у мене. По-друге, він досить легко і швидко різав пучки трави (треба тільки звикнути робити правильний рух рукою), по-третє, — серпу не потрібно ні електрика з дротами, ні бензин і працює він безшумно. І те приємне відчуття, коли він із смачним "хрмммм" легко перерізає соковиті стебла, запах щойно зрізаної трави...

   ...Терпкий, солодкуватий сік землі, який трава проливає під лезом. Свіжий аромат, що пахне теплом липня: ранковою росою, гарячим сонцем і безтурботним дитинством, канікулами, теплою пилюкою на дорозі та свободою і спокоєм.

   Не можу сказать, що це була легка робота, — втомився і змок. Але щось таке справжнє є у цьому дійстві, щось таке, що пробуджує глибинні пласти свідомості... Попри втому зупинятися не хотілось, і з трьома перекурами викосив до пня всі ті джунглі. Помічав, що дехто з сусідів виходив подивитись на ту архаїчну сіножать, та ніхто навіть не поздоровкався, то й Я їх ігнорив, — з певного часу стало взагалі не цікаво, хто там що про що думає.

   Додам, що у той же день за дивним збігом близька мені людина подзвонила і поцікавилась, чи не бачив десь у продажу серпа, тож після роботи зайшов у гості, передав серпа... у серпень :)

   Отримав цікавий досвід та поживу для роздумів. Вже пізніше дізнався, що деякі дослідженння (зокрема, Університет Квінсленда (Австралія)) показують, що аромат скошуваної трави знімає стрес, покращує настрій та може захищати мозок від старіння.