Японський оксамит

3.07.2026

   Усі події, герої та локації є вигаданими, а будь-які збіги з реальними особами — випадкові.

Передмова

   Описані події — це спроба літературного чепуріння нотаток із мого travel book.

   Деякі записи вже публікував у блозі, який вів радше для себе та кількох друзів. Місце дії, герої та обставини — цілком реальні. Навіть Японія. Хоча все відбувалося за тисячі кілометрів від неї — в Україні, у маленькому містечку поблизу столиці. До слова, найкоротша відстань полем піднебесся від Києва до Токіо — понад вісім тисяч кілометрів. У самій Японії ніколи не був і, найімовірніше, уже не побуваю. Тому все сказане про цю країну — вигадка або вільне трактування відомих фактів, запозичених із відкритих джерел, зокрема художньої літератури та кіно.

   Коли ці рядки тільки народжувалися, я переживав непрості часи: покинув багаторічний кар'єрний шлях, який просто більше не цікавив, й пішов у "вільне плавання" — подорожував, досліджував себе та різні пласти суспільства. Встиг змінити кілька робіт, працював помічником коваля (у справжнісінькій, задимленій кузні), був добровольцем муніципальної патруля з охорони громадського порядку. І був закоханий у "свою" Японію. Точніше — у той уявний образ, який виліпив під час нерегулярних штудій японської мови та культури. Це хоббі дарувало "особливий стан душі й розуму", який дивно переплітався з внутрішньою самотністю та чудернацькою мрією — пройти Японію пішки з півночі на південь і написати про це книжку.

   Японської так і не вивчив, хоча в пам'яті досі зберігаю кілька десятків слів та фраз. Чому? Можна знайти безліч суб'єктивних чи об'єктивних причин. Бодай тому, що зрештою пішов захищати свою країну від безумства російської орди. Проте "особливий стан душі" нікуди не зник — він ще не раз допомагав мені виживати в найскрутніших обставинах.

Японський оксамит

2017 р.
(Із циклу «Щільності в порожнечі»)

   Дівчина тихенько плакала на морозному вітрі, втомившись від блукань лабіринтом холодних порожніх коридорів. (Написав це і подумав: "Навіщо ця зайва драматизація? Проте, з іншого боку… Все ж саме так і було").
   Дівчину я знайшов пізнього зимового вечора на перехресті безлюдних переходів невеликого критого критого ринку в місті Б.
   Разом із чотирилапою помічницею, собацюрою Найдою, що вдавала з себе сувору вівчарку, ми проводили черговий check-up реальності. Простіше кажучи — патрулювали територію місцевого "окультуреного" базару.
   Найда була нічийною, її хтось викинув за непотрібністю, але всі торговці на ринку знали її й вважали, що вона "на службі", - тому багато хто їй щоденно видавав пайок "від щедрот". Собака  ж з власної ініціативи охороняла ринок і вважала за обов'язок супроводжувати патрульних під час обходів.

   Маленькі крамнички тут розташовані у формі кандзі "山" (гора) з дуже видовженою нижньою рискою — центральною "торговою вулицею". Проходи між ними зверху захищають від негоди довгі скляні дахи. Ринок має дуже затишний вигляд раннього зимового вечора, коли на додачу до підсвічування вітрин біля кожної крамниці спалахує невеличкий світильник.
  
   Власник ринку домовився з керівництвом міської варти, що патрульні цілодобово чергуватимуть на ринку та довколишній території. І був за це "безмежно вдячний у розумних межах". Аби не відволікати весь черговий наряд від основної діяльності, вирішили організувати на ринку постійну точку з одним черговим. Адміністрація виділила для патрульного маленьку окрему будку з електричним обігрівачем (два на два метри, або десь із 2,5 татамі) та дозволила безкоштовно ходити до громадської вбиральні.
   Із загальною улюбленицею Найдою кожен патрульний, що заступав на зміну, домовлявся про взаємодію особисто — за допомогою нажеристих хабарів.

   Отож, пізнього морозного зимового вечора ми з Найдою вийшли на черговий обхід.
   У світлі нічних ліхтарів неквапом чалапали гулкими, вистеленими бруківкою коридорами ринку, відсторонено і зверхньо позираючи на котів-розбишак. Дюжина цих розбійників затіяла з'ясовувати стосунки — із підвиванням та мордобоєм — просто на фермах даху у нас над головами. Час від часу якийсь кіт у запалі бійки зривався вниз, падав із глухим "тум!" у прохід між крамницями, очманіло озирався, обтрушувався і ліз назад. 

   "Придури мохнаті! Ігноруємо!" — кажу собаці, коли після падіння чергового хвостатого шизофреніка вона повертає до мене голову й дивиться з німим запитанням. Потому Найда презирливо чхає і далі вдає, ніби котячі розбірки — геть нижче її гідності.

   Аж раптом собака нашорошила вуха й опустила морду, пильно вдивляючись уперед. Зазвичай вона першою реагувала на небезпеку. І це точно були не коти. Наприкінці коридору я спершу помітив у напівтемряві рух, а згодом — невисоку людську постать. Чужий! Я знав, що з ринку пішли майже всі технічні працівники та торговці — сам зачинив усі залізні ворота і хвіртки, крім чергового входу, та попрощався з прибиральницями. Крім мене й Найди тут залишалося заледве двоє: власник майстерні з ремонту електроніки, який іноді засиджувався до глибокої ночі, та хазяйка бутика жіночої білизни, котра вічно по сто разів по колу перераховувала всі труси й бюстгальтери. Але вони були в іншому кінці ринку. Миттєво підбираюся; поліцейський кийок ковзає з лівого рукава військової куртки в долоню…
   Але собака поводиться дивно (за її реакцією я зазвичай попередньо оцінював рівень загрози): спершу вона лягає на "бойовий курс", але потім повільно проходить трохи вперед, зупиняється, прислухається, повертає до мене морду й дивиться невпевнено.    "Ідемо спокійно, — кажу їй. — Поруч!"
   Командам її ніхто не вчив, але вона, схоже, вловлює ментальний образ-наказ і виконує його — під настрій та в міру свого собачого розуміння.

   Тишком-нишком заходимо до порушника "з тилу", і лише тоді розрізняю приглушене схлипування.
   Тепер зрозуміла реакція собаки: рюмсання "чужого" — ситуація для неї позаштатна. Навмисне кашлянув. Постать сіпнулася, різко обернулася, і я запитав із м'яким натиском:
   — Ринок давно зачинений, що ви тут робите?
   Схлипування вщухли. Витерши сльози, з-під капюшона на мене поглянула дівчина.
  "Я не… Я вийти не можу… Тут усе замкнено…" — перелякано мовила вона, шмигнувши носом.

   На вигляд — не більше двадцяти п'яти. Темне пряме волосся, що вибилося з-під капюшона. Овальне обличчя, мінімум косметики. Заплакані припухлі очі, акуратний носик. Сопливий. Тісні джинси в обтяжку, темно-червона куртка на "риб'ячому хутрі" — надто тонка для зимової холоднечі, напівчоботи. Звісно ж — без шапки.
   Хитрюга Найда тим часом сидить поруч, повернувшись спиною, ніби все це її взагалі не обходить. Але з того, як сіпаються її вуха, розумію: слухає на всі заставки — звичайна жіноча цікавість.
   Я вирішив не вмикати "начальника", а просто сказав, кивнувши в бік коридору, з якого ми щойно прийшли:
   — Вихід в кінці… (ледве не сказав "тунелю") коридору. Ходімо, проведу, щоб ви знову не заблукали.
   Неквапливо рушив до виходу з ринку.
   Дівчина, похиливши голову й ледь чутно шмигаючи носом, слухняно поплелася за мною.

   Собака замикала нашу процесію, але згодом обігнала нас і докірливо зиркнула на мене (ох уже ці натяки!).
   — Хто вас образив? — запитав я на ходу, напівобернувшись.
   — Ні, нічого… Просто… Мене хлопець кинув… Він тут, на базарі працює…
   Що ж, така відвертість підкуповує.
   — Це сумно, — співчутливо промовив я.
   А сам подумав: "Може, вона про Діму? Знову цей чухан потайки зостався вночі у своїй майстерні — крадені мобільники перепрошиває. Попереджали ж його по-людськи… Ну що ж, зараз тільки випроводжу це кинуте "кошеня" з території, повернуся — і влаштую Дімці прочухана. І за порушення режиму, і за аморалку — бо не треба в моє чергування дівчатами тут розкидатися". Я посміхнувся, передчуваючи розвиток подій. Оце зараз зайду до Діми — і з порога: "Хлопче, та ти вкрай обнаглів!.." Далі — за ситуацією. Можу й кийком причастити для профілактики.
   — Твій хлопець — це Дімон-"телефоніст"? — поцікавився я.
   — Ні, — сумно відказала вона. — Там… У пральні, на прийомці речей працює…
   "Ого, — подумки зазначив я собі. — А чи не забагато в мене зайвого люду цієї ночі на об'єкті? Безлад у вас, пане патрульний!"
   — У пральні? — перепитав я і зневажливо кинув: — Та й ну його до дідька! Забудь його — таких у тебе ще сотня буде…

   Збагнув, що бовкнув дурницю. Навіщо їй сотня лузерів із пральні, за які такі гріхи? Проте дівчина зрозуміла мене правильно (ось вона — сила слів-штампів).
   — Так, звісно, — крізь стримувані сльози погодилася вона. — Але ми майже рік зустрічалися… А тепер ось…
   І раптом накотила якась хвиля теплого співчуття. Мені захотілося її обійняти. Просто так, по-дружньому. Сказати щось таке… надійне, сильне. Не знаю… Щось переконливе. Таке, щоб після цих слів вона прогнала смуток і всміхнулася.
   Втім, це була всього лиш іще одна маленька особиста трагедія на тлі глобального божевілля світу.

   Вивів дівчину за ворота ринку й подумав, що вона, мабуть, геть змерзла.
— Дякую, — несміливо мовила вона. — Я піду…
   Мені здалося, ніби вона запитує.
— Ходімо краще до вартової будки, погрієшся, — запропонував я. — У мене є гарячий смачний чай і шоколадне печиво з карамельною начинкою. Найсмачніша випічка на цьому базарі — перевірив особисто.

   Не зчувся, як перейшов із нею на "ти". У мене так іноді буває в спілкуванні з жінками. Випадково заведеш розмову про якісь дрібниці й раптом відчуєш дружнє тепло, ніби ви знайомі й близькі вже багато років. І непомітно для самого себе починаєш говорити їй "ти", а потім сам це зауважуєш, але повертатися до офіційного "ви" вже якось ніяково. А згодом, коли ви вже попрощалися, згадуєш, що навіть не запитав її імені.
   І гадки не маєш, що, можливо, щойно проскочив чергову важливу розвилку своєї особистої історії. Як швидкий поїзд — непомітну залізничну стрілку. Твій світ залишився таким самим, як і був, і Шлях твій той самий.
   Пощастило, якщо без щему в душі, без жалю, що впустив щось важливе. Якщо цього жалю немає, значить, ти не схибив — це була всього лиш випадкова зустріч. А якщо є?
   Ну що ж… Можливо, так теж правильно. Бо якби все повернулося інакше — твій світ тоді став би іншим. І немає гарантії, що кращим. Іншим — це просто іншим.
   Але я відволікся, вибач.

   Дівчина на моє запрошення нічого не відповіла. Лише окинула задумливим поглядом. Думаю, в ній боролися здоровий острах залишитися наодинці з незнайомцем (правда, у формі й без зброї) та страх знову опинитися сам на сам із своїм їдучим болем. Зараз їй дуже не хотілося залишатися самотньою.
   — Не бійся, я не їм дівчат на вечерю, — пожуртував я про її вагання. — Ходімо, ти ж, мабуть, зовсім змерзла. І не впадай у розпач, тримай хвіст бубликом!
   "Чи як там та приказка звучить? Ех, не пам'ятаю, як правильно треба той хвіст тримати, — подумав з легким досадою. — А може — за вітром? Забув. Усе забувається в цьому вічному хаосі. Добре, хоч пам'ятаю, чого не можна робити проти вітру…"
   Вона навіть не усміхнулася.

   …Відчинив скрипучі двері сторожки, пропускаючи її вперед. Нас обійняло гаряче сухе повітря, що пластом вивалилося з відчинених дверей (перед виходом забув прикрутити потужність великого електрообігрівача). У колючій морозній ночі раптом запахло застояним тютюновим димом, дорогим одеколоном, мандаринами (пригостили на базарі) та собачою шерстю. Дівчина нерішуче зупинилася на порозі. Собака делікатно залишилася позаду нас, у зимовій холоднечі. Проте всім тілом танцювала  "зимовий танок" — демонстративно тремтіла, показуючи, як сильно вона змерзла. Сита до несхочу. У густій хутряній шубі. Ох уже ця її собача хитрість!
   — Заходь уже, скромнице, годі на публіку грати, — сказав я собаці наказним тоном.
   Наказ одночасно виконали і собака, і дівчина.

   — Вибачте, — мовив я дівчині, виправдовуючись, — це я собаку підганяв. Вона хитра: без дозволу не зайде, але скавулітиме й тремтітиме під дверима, аби жалісливий черговий пустив до теплої хатинки.
   Та коли мої очі звикли до яскравого світла в кімнатці, я побачив, що дівчина теж тремтить. От же ж… Знову вийшло, ніби навмисне з неї глузую. Я зніяковіло хмикнув. Але що поробиш — вже сказав.
  — Влаштовуйтесь. Та ось на тапчан падайте, не соромтеся. Зараз я чайник увімкну. А ви роздягайтесь…
   Запізно прикусив язика. Ну що я знову ляпнув? Подумки реготнув, укотре спіймавши себе на ніяковості. І тут-таки подумки вліпив собі жартівливого потиличника за цю двозначність та зайве збентеження. Дуркую як сором'язливий підліток. Треба вгамуватися, бо якось несолідно.

   Найда з відвертим співчуттям позирала на гостю, чуйно вловлюючи її особисту трагедію. При цьому собака незграбно товклася, терлася об нас боками й плуталася під ногами — вільного простору в будці майже не було. Мене дратує ця її манера влаштовувати "Tokyo Compression" (епічна людська тиснява токійського метро в години пік. — Прим.) на рівному місці. Я вже ладен був гримнути їй: "Місце! Лежати!", але думка, хвала Небу, цього разу випередила язика. Тому я лише мовчки взяв її за загривок і показав пальцем під стіл. Собака все зрозуміла, сопучи забралася на своє місце, і в кімнатці стало просторіше.

   От і дарма хвилювався через двозначність своїх фраз. Дівчина, звісно ж, нічого такого й не подумала — надто глибоко поринула у власні переживання. Вона обережно примостилася на краєчку тапчана, навпроти дверей, відкинула з голови капюшон і обхопила себе руками. Звичайне обличчя провінційної дівчини… А от очі красиві, великі. І сумні, як у казкового Чебурашки з дитячого мультфільму.

   — Справді, дуже холодно, — мовила вона, зустрівши мій погляд.
   Я зрозумів, що вона добряче перемерзла, адже зараз у кімнатці розливалася така тропічна спека, що хоч банани вирощуй.
   — То куртку краще б скинути, — порадив я. — Так швидше зігрієтеся.
   Вона лиш розстебнула блискавку. Я вловив легкі пахощі парфумів. Ну… так собі запах. Ненав'язливий.

   Насамперед я витягнув із рукава куртки поліцейський кийок — довгу чорну гумову палицю — і повісив за петлю на цвях, хвацько вбитий нашими патрульними просто в торець підвісної книжкової полиці з червоного дерева (її по-хазяйськи підібрали хлопці на смітнику біля багатоповерхівки).
   Підлив у чайник свіжої води й увімкнув в розетку. Він майже одразу м'яко зашумів, набираючи температуру. З маленького телевізора на кутовій поличці, прикрученій до стіни просто над столом, диктор у "Надзвичайних новинах" із хворобливим збудженням агресивно рапортував про те, як страшно жити. Всюди.

   Тим часом я порядкував: розчистив місце на столі, відсунувши до стіни підручник японської мови та аркуші-шпаргалки із записами хіраґаною; закрив і поклав на них ноутбук; дістав з полиці коробку з ароматним екзотичним чаєм, чисті паперові стаканчики, пакет із шоколадним печивом...
   Дівчина відсторонено дивилася перед собою в одну точку.

   — Ось так і живе міська варта, — мовив, намагаючись додати голосові життєрадісності. Сказав просто для того, щоб бодай не мовчати. — Тіснувато, звісно…
   — Зате затишно, — тихо відповіла вона.
   — Ага, — підхопив я, — і дружно.
   Вона мовчки кивнула. Перевела погляд на полиці й помітила книги. Здивовано подивилася на мене.
   — Ви тут навіть читаєте?
   — Аякже. І що в цьому дивного? До нас в патруль неграмотних не беруть, — віджартувався я.
  — Ні, просто… Зараз мало хто взагалі книги читає…

   Вона трохи підвелася й пробіглася очима по корінцях. Потім якось дивно зиркнула на мене.
   — Ви це й справді читаєте?
  Я тільки мугикнув і знизав плечима. Що її вразило? Ой, подумаєш, Монтень. Я потроху гортаю його трактати кожну зміну вже третій тиждень поспіль. Перша книга читалася легко, а от друга дається важко — застряг на "Апології Раймунда Сабундського". Переклади поезії Нізамі мені не зайшли, а рубаї Омара Хайяма в російському перекладі прочитані ще в юності. Книжечку перекладів поезії Хайяма в м'якій обкладинці видавництва ЦК Компартії Узбекистану (1978 року!) я колись вихопив із купи макулатури, рятуючи від утилізації. 

   Що вона там ще "незвичайного" розгледіла?.. "Загублений світ" Конан Дойля, "Мала енциклопедія київської старовини", Прістлі, Ладинський, російсько-англійський розмовник, сучасний професійний підручник української мови (мимохідь відкрив для себе багато нового в рідній мові), три науково-популярні ілюстровані книжки Еріха фон Денікена про загадки давніх цивілізацій — то хлопцям з інших змін для загального розвитку та розваги. Усе це — з пункту вторсировини за якісь смішні гроші - дешевше стаканчика кави.

   Це вона ще не бачила всієї моєї здобичі, виловленої в місцевій прийомці макулатури, — більшу частину книг давно перетягнув додому. А там лише з колекційних видань 60-х–70-х років тринадцять томів… Фантастика, кілька томів детективів Агати Крісті — це для батька; підручники з англійської, словники, інші хороші книги...

   — А що це за мову ви вивчаєте? — запитала вона, вгледівши підручник на столі.
  — Японську, — відповів я і посміхнувся. — Знову хочу в Японію.
   Подумав, що зараз вона запитає: "А ви там уже були?", а я відкажу їй старим жартом: "Ні, але вже кілька разів хотів".
Одне за одне — і зав'яжеться приємна розмова.
  — Ой, ви були в Японії?! — оживилася вона. — Як прикольно!..
   Чомусь не зміг віджартуватися. І правду сказати теж не зміг... Звісно ж, у Японії ніколи не бував. Навіщо я там здався і хто на мене там чекає?
   — Та так… — відповів, ніби знехотя. — Занесло якось. Уяви собі, багатьом японцям дуже подобається Чебурашка (Які ж виразні і довірливі у неї очі!). Ну, той персонаж зі старих мультиків.

   Вона кивнула й усміхнулася.
   — Так, Чебурашка милий… А вони, японці, й справді всі божевільні, ніби з іншої планети? Я, мабуть, ніколи там не побуваю…
   — Ну… вони різні.
   І тоді я заварив та налив нам чаю, поставив перед нею тарілку з печивом, а далі — почав розповідати. Усе, що знав про сучасну Японію та про давню теж.

   Про гейш, майко та ґейко; про самураїв та пелюстки сакури; про кібер-дівчину Еріку — дивовижне дітище Хіроші Ішіґуро — і, паралельно, про синдром "Темної долини"; про Токіо, Шібуї, про шалені ціни на життя та фанатичний трудоголізм; про тамтешні звичаї й побут; про те, яким прекрасним на світанку буває Великий Океан; про японські ліхтарики "чьочін", чуттєву моду японських школярок (і шо "їм можна з 13-ти") та про священне право на особистий простір.

   Перестрибуючи з теми на тему, я збирав у куці розповіді вичитане в книгах, новинах та блогах, почуте й побачене в YouTube та в серіалах. 

   Про дивну й кумедну пристрасть до співу в караоке. Про готелі для побачень. Про переваги й недоліки капсульних готелів. Про отаку, фріків, соціопатів-хікікоморі та сувору японську молодь. Про самотність, яка вбиває наче радіація. Про сучасний корпоративний феодалізм. Про докучливе сюрчання цикад і дивну манеру затягувати небо плетивом електричних дротів. Про те, що все змінюється і традиційної Японії залишається дедалі менше. Про фільми, серіали, музику, про книжки Харукі Муракамі, яких вона, звісно ж, не читала і, найімовірніше, ніколи не прочитає.

   Вплітав у свою розповідь японські слова й фрази, назви відомих мені місць. Навіть сам здивувався, скільки дивних речей застрягло в пам'яті. Про холодні будинки, де взимку зігрівають тільки котацу та кондиціонери; про жахливо спекотне й вологе літо та akibare — "сезон осінньої прозорості". Про термальні купальні онсен та дрімливу Фудзі-сан.

   У моєму ноутбуці знайшлося трохи фотографій на японську тематику (добре, що картинки для дорослих я сховав в окрему папку). Цвітіння сакури в токійському парку, пара-три музичних кліпів із J-pop, кілька краєвидів із торії та вечірніх старих японських вуличок, освітлених різнобарвними "чьочін". Я показував і коментував, як сам знав, або ж вигадував прямо на ходу.

   Усього потроху, але, гадаю, мені таки вдалося в цій комірчині на задвірках цивілізації створити бодай дрібку іншої реальності.
  Вона вірила майже всьому. Або ж уміло вдавала, що вірить. Це був театр одного актора (із самої Японії, авжеж) тільки для неї однієї. Ми на якийсь час забули про любовну драму із приймальником з пральні, про гнітючу кризу, про виснажливу для психіки війну з російськими терористами на Донбасі.

   Моєю нагородою було її розчервоніле обличчя (мабуть, від гарячого чаю) та блиск в очах. Хороший такий блиск, правильний.

  Засиділися ми за північ. І далі б не помічали часу, але раптом протеленькав будильник, нагадуючи: пора на черговий обхід реальності.

   Ми наче прокинулися від якогось марева.
   — Ой, а котра година? — збентежено запитала вона.
   Було близько першої ночі.
   — Тобі далеко добиратися додому? — поцікавився я, а в думках мигнула тінь надії: а раптом далеко? Тоді я запропоную їй заночувати тут (яке таксі? Ні, не чули про таке). І вона поміркує собі для годиться й… залишиться. Просто залишиться. До ранку.

   Гадаю, будь я трохи наполегливішим… Та ні, не запропонував. Звичайнісінька дівчинка з тутешніх багатоповерхівок. Звичайнісіньких. Із світу, де на картах часом забувають малювати Японію, і цього майже ніхто не зауважує.

   Нікого не затягувати за собою. Головне правило тих, кому немає чого чекати.
   Зректися всього зайвого. Тільки найнеобхідніше — і лише те, що здатен унести на собі в далеку дорогу.
   Тому вона не залишилася. 

   Ми з Найдой провели її з наших темних заулків до центрального проспекту міста Б. Вона забирала з собою крихту нашого тепла і маленькі оксамитові кольорові клаптики-картинки Японії. За кілька днів вона про них і не згадає. 

   Та й справді: до якого вбрання ти пришиєш ці чудернацькі шматочки Іншого? Хіба що до карнавального, блазенського. Але святкових, веселих карнавалів у цій об'єктивній реальності майже не зосталося. Тепер тут або корпоративи, або смолоскипні ходи, або гей-паради. Тому ні до чого вони їй, ці дурні обрізки японського оксамиту: викинь, а краще — спали.
   Думаю, вона навіть не здогадується, що її звичний світ тієї ночі швидким потягом проскочив одразу дві важливі розвилки Шляху. Мені так здалося…
   І лише коли ми вже попрощалися й розійшлися на перехресті, я згадав, що так і не дізнався її імені. Буває й таке.

Післямова
   — До цієї розповіді є питання, у ній багато незрозумілого, — сказала моя сенсей, коли я прочитав їй уголос першу версію цього тексту. — І ти, авторе, тут якийсь дивний.
   Я лише знизав плечима.
  Сенсей колись дуже давно, ще в школі, вчила мене писати твори. Зайшов якось провідати, а заодно й почитати дещо зі своїх блогерських нотаток, вислухати критику.
   — І дай-но мені надрукований текст, бодай помилки тобі повиправляю, — бурчала сенсей. — І знову ж таки — чому ти не дізнався її імені? Ти ж патрульний, що за легковажність?
   Це мене розважило.
— Розумієте, затриндівся… Отак якось. А текстів на папері в мене вже давно немає. Нехай уже буде з помилками, — я посміхнувся.
— Чому ти радієш? — суворо запитала сенсей.
— Та ось щойно подумав… У кожній долі є своя іронія. Цілком можливо, що одного разу, за скількись там років, ця дівчина й справді гулятиме вечірніми вуличками Кіото або разом з іншими туристами - крамницями Шібуї. Цікаво, чи згадає вона тоді цю сторожку серед зимової ночі, мене, Найду?..